Як ведеться газеті-старожилу краю районці “Життя Старокостянтинівщини” в реаліях війни, про передплату, економію коштів, відданість читачам і бачення майбутнього – говоримо з редакторкою часопису

Регіональна періодика ще до початку війни росії проти України переживала не найкращі свої часи. Пройшовши реформу роздержавлення, міські і районні газети опинилися у вільному плаванні в океані інформації та сучасних новинних інтернет ресурсів, не завжди чесної конкуренції та безконтрольності телеграм-каналів і соцмереж. Більше від цього користі чи труднощів – тема не сьогоднішньої розмови. Адже після повномасштабного вторгнення рф на територію нашої держави, всі ми живемо в іншому вимірі, за іншими правилами і в реаліях, котрі до нас в сучасній Європі ніхто не пізнав. Як уже майже п’ять місяців ведеться газеті-старожилу нашого краю районці “Життя Старокостянтинівщини” – говоримо з редакторкою часопису Тетяною Омелянюк.


Кор.: Початок “великої” війни… У кожного з нас свої (хоча, здебільшого схожі) спогади про той день і перші найстрашніші дні. Що тоді було з газетою?


Війна росії проти України вмить докорінно змінила наше життя… І «Життя Старокостянтинівщини» – теж. А 24 лютого – це був четвер – день здачі електронного макету у друк. Наш невеличкий колектив на роботу прийшов ще раніше графіку розпорядку. За 1-2 години, у темпі зростання нервової напруги змінили зроблений макет на «воєнний». Уся інформація «мирної» районки стала вмить неактуальною. Ще о сьомій, оговтавшись після перших вибухів, почала дзвонити міському голові – Миколі Мельничуку. «Що пишемо?» Відповів: «Пиши – почалась війна!». Написала. Дайджестом з офіційних джерел – сайтів Офісу Президента, Збройних Сил України. Макет готовий, та друкарня у Чернівцях не виходить на зв’язок, а потім через годину-другу взагалі відмовляються везти надруковану газету на Хмельницьке відділення, пояснюють усе невизначеністю ситуації та, власне, відмовою самого водія. Дзвоню до колег – у Шепетівку, вони друкуються у Тернополі. Заручившись їх довготривалим партнерством із тернопільською друкарнею (без підписаної угоди, без передоплати, без відповідної документації – лише на чесному слові) відправляємо готовий макет. Постійно на телефоні, аби встигнути виконати технічні вимоги по друку. Нарешті готово. Дуже підтримали шепетівчани – редактор «Шепетівського вісника» Світлана Мороз, котра була навіть готова проплатити свої кошти (5-6 тисяч) з рахунку власної газети на друкарню. За півдня зробили те, що мало б зайняти тиждень. Визнаю – не вичитували – не до орфографії та синтаксису було. Просто були зобов’язані випустити газету, аби дійшла до наших передплатників – у села громад, де інтернетом користується не кожен. Зобов’язання свої виконали у перший день війни. А що далі? І як буде? – не знали, але щодня йшли у редакцію. Просто займалися роботою, щоб не було часу на страх. За гулом теплових конвекторів у кабінетах пропустили чимало повітряних тривог. Звісно, як і всі боялися. Та розуміння, власне, у мене особисто – як у редактора, що робити на цій війні, було відразу – працювати, працювати ще більше. Тому з колегою долучились спочатку до плетіння сіток у школах, згодом – до роботи у Благодійній організації «Карітас» при костелі, де працюємо паралельно з редакційними зобов’язаннями і сьогодні. Психологічно справитись з війною жоден відпочинок не допомагає – допомагає причетність до реальної справи та (раджу!) – волонтерство.

Кор.: Зрозуміло, що кількість реклами, привітань і комерційних матеріалів за цей час скоротилася. Як вдається фінансово триматися на плаву? Чи маєте заборгованості?


Фінансова формула існування газети з початком війни – просто розтрощилася вщент. Комерційні замовні матеріали, політична реклама, просто реклама, оголошення, вітання не скоротилися – усе зійшло на повний нуль. Вирішили скоротити кількість сторінок, перейшли на чорно-білий формат – допомогло – та не дуже. Розцінки за папір та фарбу друкарні підняли вмить, акцентуючи, що папір з Білорусі, фарба закордонного виробництва. У лютому-березні за 8 сторінок чорно-білого формату платили, як за 12 «мирних» у кольорі. Значить, потрібно було економити на заробітній платі. Економили, залишаючи кошти лише на друк, отримували по 1/3 від зарплати, обов’язково сплачуючи податки. Не вважайте, це за якийсь «особливий піар», та втриматись на плаву допомогли економія та отримані кошти за висвітлення діяльності ОТГ – Старокостянтинівської, Миролюбненської, Староостропільської. Найбільше (за об’ємом викладених матеріалів) – Старокостянтинівської міської територіальної громади. Складно, із затримками, але ми отримуємо кошти за угодою інформаційного партнерства. І це нас тримає на плаву, за що ми щиро вдячні міському голові Миколі Мельничуку, Олегу Москалюку та Юрію Соломіну. Спілкуючись із редакторами районок Хмельниччини, дізнаюсь що наразі ситуація невтішна у всіх без винятку редакціях. У багатьох газетах співпраця з органами місцевого самоврядування зводиться до двох повідомлень у місяць. Саме там газети виходять уже на волонтерських засадах працівників, а наступний крок буде у прірву забуття газетної шпальти. На жаль, уже припинила тимчасово свою діяльність з другого півріччя – Хмельницька районна газета «Прибузька зоря», деякі інші газети перейшли на 4 сторінки аби лише «бути». Газети в Україні вмирають катастрофічними темпами. Навіть якщо двічі затиснути себе пасками, щоб не закривати паперову версію, все одно не хочеться думати про повне закриття. Душу розриває від почуття тривоги і якоїсь провини. Насправді, війна стала лакмусовим папірцем у процесі «задухи» від тарифів на поштові та друкарські послуги, на дороговартісну комуналку. Триває боротьба за виживання. Не тільки малотиражні районки, велика преса України конає. Вірю в одне – не здамося, не капітулюємо як і наша країна до останнього подиху, до останнього друкованого слова.


Кор.: Ще до початку війни розпочалася епопея з Укрпоштою, через недолугу реформу якої мешканці сіл Старокостянтинівщини перестали отримувати періодику. Чи вплинула ця ситуація на передплату газети?


Так, саме «недолуга» реформа Укрпошти триває. Пересувні відділення «підкорили» усі райони області. Якщо Старокостянтинівщина була одним із перших пілот-проєктів пересувних, то наразі триває гучне, з синьо-жовтими кульками на автівках, відкриття нових пересувних відділень. Дивує, болить, до крайності «бісить», що це продовжує відбуватись серед війни! Періодику сільські люди, що виписали її за свої гроші, не отримують. Або ж отримують один раз на місяць. Газети губляться десь у дорозі, на сортувальних станціях царить хаос, працівники змінюються раз за разом (ось у Мацевичах змінились працівники пересувного уже вшосте), газети не довозять до села, а якщо й привезуть, то не розносять. Поштовики скидають їх, де заманеться – беріть хто хоче. Така ситуація не скрізь однакова: там де залишились стаціонарні відділення, чи бодай, старі працівники, листоноші – ще справи якось йдуть. Це доводить передплата на друге півріччя, дзвінки – сигнали від передплатників. Наразі маємо 1500 екземплярів передплати. Радіємо і цьому, боремося за кожну виписану газету, хоча левова частка з коштів передплати автоматично вираховується поштовиками за послуги, яких фактично немає, або є, та вони критично підривають авторитет видання. Користуючись нагодою, хочу подякувати усім передплатникам, котрі своєю довірою та власними коштами на передплату продовжили життя нашої районки ще на пів року.


Кор.: Чи має районка підтримку від держави, від професійної спілки журналістів, грантонадавачів?.. Словом, чи хтось за оцих майже п’ять місяців війни перейнявся станом боротьби за виживання і можливістю виконувати газетою свою безпосередню функцію?


Жодної підтримки від держави, грантонадавачів, від спілки журналістів не надходило. В області започатковано проєкт «Єдина газета» (на базі «Сімейної газети»). Пропонують «здати» свою газету в загальну за безкоштовий друк. Контент – не місцевий, загальний для всіх газет. Від рідної залишається лише маленький логотип під загальною назвою «Єдина газета». Вона буде надходити усім тим, хто виписав свою рідну. На таку пропозицію ми не погодились, бо ж ідея місцевої преси у наших громадах нівелюється вщент. Контент інформації – можливо одна стаття у номері за місцевістю (за узгодженням). Функція районки у такому вигляді, на мою думку, зупиниться.


Кор.: А як можете відповісти на закиди, що паперові видання натепер не користуються популярністю, а відтак у них немає потреби?


Попри скепсис багатьох, що паперові газети вмирають, я змушена залишатись оптимістом. Звичайно, реалії впливають – це неминуче. Тираж скорочується – простір полонить Інтернет, недолуга реформа Укрпошти, повномасштабна війна, брак коштів… Але є ексклюзивність, є життєві історії наших, є живі репортажі з громад, є читачі, котрі нас чекають і говорять нам: «Ви – наче ковток свіжого повітря…», є довіра аудиторії. Є! На цьому і тримаємося.


Кор.: Що далі?..


Благословенний принцип «дасть Бог день, дасть Бог їжу» мабуть для усієї української преси можна вважати сьогодні гаслом віри в майбутнє. Віримо, друкуємося і живемо.
Все буде Україна!


Оксана РАДУШИНСЬКА
Тетяна ОМЕЛЯНЮК

Подальше читання

Неподалік Старокостянтинова піротехніки ГУ ДСНС знищили артилерійський снаряд часів Другої Світової війни

Піротехніки Аварійно-рятувального загону спецпризначення Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Хмельницькій області в...

Жовтень 2022
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31 
%d bloggers like this: