Спорт прийшов у його життя досить рано – коли шестирічним хлоп’ям катався на ковзанах на льоду біля млина у Старокостянтинові.
Щоправда, тоді то був не спорт, а весела розвага, якою бавилися не лише діти, а й дорослі.
Уже згодом спорт прийде у життя Володимира Тимофійовича Романця спершу аматорським захопленням грою в футбол, пізніше – участю у професійній футбольній команді на всесоюзному рівні, а далі – десятками літ на тренерському посту.
Цими днями Володимир Тимофійович святкує 75-річчя. Напередодні високолітньої життєвої дати поспілкувалася з тренером, поприсивши пригадати, з чого все почалося, як було і триває досі.
Коли був малим, батько купив мені ковзани. Наш город спускався до річки, до млина, то батько навчив мене ковзатися. А потім років у 10-11 грав у хокей з іншими хлопцями. Тоді діти більше віддавали перевагу рухливому відпочинку – не було так багато телевізора, телефонів… А потім я побачив як команди грають у футбол. Прийшов до батька на роботу (він працював шевцем отам, як іти до автобусної), і ми разом пішли подивитися на футбольний матч, бо в одній з команд грав двоюрідний брат, нині покійний, Андрій Маховський. Команди, які брали участь у змаганні, жили в наметах – з’їхалися на фінал якогось чемпіонату. Я ліг за воротами на траві і стежив за матчем. І так мені сподобалося, що подумав: “Треба й собі навчитися грати, як ці дорослі”. Тоді біля млина ми обкосили майданчик і бігали в м’яча – вулиця на вулицю. Пізніше я грав за спортивну школу, за юнацьку команду. А після служби в армії пішов працювати на цукрозавод. Сторив там футбольну команду, з якою брали участь в чемпіонаті області. Потім приїхали представники футбольного клубу, що грав у Другій лізі союзу, вони шукали гравців. Запропонували мені пограти. Я мав хорошу швидкість на полі, вдавалася мені ця справа. Тож погодився і якийсь час грав на всесоюзному рівні у Другій лізі. Це були 1971-1972 роки. Довелося поїздити з командою по Середній Азії, беручи участь у чемпіонаті. Отоді зрозумів значення слова “спека” – коли матч починаться, а температура повітря +45, при якій потрібно вибігати два тайми.
Щодо тренерської праці, Володимир Тимофійович не планував пов’язувати своє майбутнє з наставництвом юних спортсменів. Сам активно займався різними видами спорту, зокрема грав у хокей, а в лижному спорті брав участь у змаганнях обласного рівня. Пізніше – вже з ветеранами спорту. Паралельно працював у Сільгосптехніці, на заводі “Металіст”. А при місцевій спортивній школі на той час не було відділення футболу. Тоді й запропонував йому Микола Сальков взятися навчати дітлахів.
Оповістили по школах, що ті, хто хочуть навчатися футболу, можуть приходити в спортивну школу. Отож, я нікого не вибирав для себе – хто прийшов, із тими й займався. Тільки була обов’язкова умова – дисципліна. Будь-який спорт може загрожувати фізичним травмуванням. Якщо діти не слухаються, бігають де не слід, можуть статися прикрі випадки. Я одразу попередив, аби такого не було, мають слухатися, а не балуватися. З часом мені самому стало дуже цікаво займатися з дітьми, з’явилося бажання передати їм свої знання, навчити, аби грали краще за мене. Казав: “От я грав у Другій лізі, а ви повинні грати у Першій”. Підготував на Першу лігу Віталіка Первака, який грав за низку команд Вищої ліги вже за часів незалежної України. Сергій Атласюк – у Польщі грає, вивів Волочиську команду на гарний рівень.
Коли прошу мого співрозмовника назвати приблизну кількість своїх вихованців, Володимир Раманець спочатку замовкає, намагаючись чи то пригадати всіх, чи хоча б приблизно зібрати в уяві отаку чималенку футбольну команду хлопаків, які при ньому ганяли м’яча. А далі, сміючись, каже: “Та не менше тисячі!” І розповідає, що колись відділення футболу було на стільки популярним, що на тренування на стадіон приходило зо п’ятдесят дітей одночасно. Тоді тренер мав виявити неабияку кмітливість, щоб розподілити між усіма м’ячі, яких не вистачало, і кожному дати можливість пограти. Знайшов вихід: після загальної розминки, одну команду ставив грати на футбольному полі, а інших – на узбіччі поля. Наступного разу міняв склад команд на полі.
Він і сьогодні в строю. З гіркотою говорить, що сучасні діти мало зацікавлені спортом. Разом із Валерієм Демчишиним намагаються приживити хлопчакам розуміння того, що бути спортивним – це класно і модно. А ще тренер Романець навчає не тільки вправлятися зі шкіряною кулею на полі, а й напрацьовувати відчуття відповідальності, партнерської, командної гри, спрямованої на результат.
У ювілейний день народження Володимир Тимофійович отримає чимало дзвінків з привітаннями – від колег, друзів, від колишніх учнів. Бо навіть ті, хто не пов’язав своє життя зі спортом, навчаючись у тренера Романця, точно набули знань, які виходять за межі футбольного поля і виключно пасів, передач і голів. Бо кожному з хлопчаків він бажав стати кращим за себе.
Оксана РАДУШИНСЬКА
фото: надані Майєю БУЛАВКО
