21 березня відзначається Всесвітній день поезії, а 21 серпня — День поета. Важливо розрізняти ці два свята, оскільки вони присвячені різним аспектам поетичного мистецтва: День поезії зосереджений на словах, а День поета — на самих поетах та їхній творчості.
Сьогоднішнє свято засноване британським філантропом Вільямом Сихгартом з метою надати можливість будь-якому поетові поділитися своїми творами з аудиторією. День спрямований на вшанування поетів та їхнього внеску в культуру, нагадуючи, що поезія може супроводжувати людину впродовж усього життя.
Пропонуємо вашій увазі добірку поезій «Лікуйся словами» працівниці Старокостянтинівського міського радіомовлення Оксани Радушинської
Цій зимі немає кінця.
Я вступила у неї по груди.
Безкінечність мовчання вбиває безкомпромісно.
Хтось цілунком торкнеться лиця.
Мучить кашель старої застуди.
У щілини вікна залітає зі снігом місто.
Цій образі не видно дна.
Захлинаються континенти.
Якщо зможеш – підеш по воді, коли вона скресне.
Але доки триває війна
Можеш будь-коли просто вмерти
І так легко втекти від правди. Хоч це й не чесно.
Запитай про живе в живих.
Розвернися і – по зустрічній,
Бо коли не знайшлося слів, треба Бога гукати.
Сніг-підранок потроху втих.
Місто сонно заплющить вічі.
Крізь щілини проб’ється світло з лицем Гекати.
Хто для тебе вона? Ти – їй?
Вір у сни, забобони, прикмети.
Світла стане довкола більше. Проллється крізь шрами.
На планеті німій ти – мій.
У комп’ютері файли стерті.
Пий від кашлю гірку мікстуру. Лікуйся словами.
Те, що міцне, як відчай,
Тримає тебе на припоні.
Ангели рани лічать.
Чи може лікують хвоєю?
І ще якимсь-там відваром.
І ще якимсь замовлянням.
Житимеш. Правда, зі шрамом.
Дихатимеш мовчанням.
Скільки до прірви впасти –
Вічність? Та ні – півдолі.
А в нього очі, як щастя.
А в неї – руки холодні.
А в ангела стомлений вираз.
Скотилося сонце у комин.
Болю, що в тобі виріс,
Битимеш в ніч поклони.
Ну, а не схочеш – не треба!
Пташкою стань, звіриною!
Це ж усе не про тебе.
Це ж усе не з тобою…
Може здатися, ніби зима розпочнеться от-от.
Впаде небо холодно-знесилене просто на руки.
І за обрієм, там, де дерева звели собі грот,
Вже не буде нікого, хто вчує чи шепіт, чи гуки.
Вже не буде нікого, хто просто почути б схотів.
Вже закисли симфонії вітру. І липнуть на пам’ять.
Звірі будуть ховатись від пострілів, люди – від слів.
І розсиплеться світ… Він вже болем нікого не ранить.
Може здатися, ніби нічого не дасться вже нам.
А хтось навіть повірить у те, що йому не воздасться.
Ти почуєш мене там, де серце, відкрите снігам,
Вийде з гроту свого і для війська холодного здасться?
Ти почуєш мене? Ти зумієш спинити мене?
Звірі ластитись будуть до слів. Люди будуть стріляти.
Може здатись: зима розпочнеться, біда не мине…
А ти зможеш чекати?..
Пожалій мене. Та обережно, аби не до сліз.
Розкажи мене. Тільки прозоро, не до наготи.
По акордах – звучання. І курява із-під коліс.
П’є стара ведмедиця з ковша небозвід висоти.
Палахкоче війна. Забуваються сни межи слів.
Все стрімкіше зникають секунди і букви. І ми.
Упізнай мене. Ти ж колись правди такої хотів.
Прочитай мене з білих листів на початку зими.
Повторяй сорок раз, сорок днів, сорок літ. І ще мить.
Зачерпни на поверхні, торкаючись подихом дна.
Бо коли в тебе зліва з-під ребер мій біль защемить –
Буде пізно зрікатись себе. Буде рання весна.
Буде танути вимір вселенський, холонути чай.
Захисти мене. Зло вимагає пожертви за день.
Допиває стара ведмедиця небесний ручай.
Стигне чай. Не пускай мою руку, міцніше тримай!..
До землі – як до неба. І хто з нас тепер, як мішень?
Ти чуєш мелодію світла моєї душі?
На відстані вічності скрипка намацує ноти.
На відстані подиху відстані рвуть рубежі.
І кришиться дотик.
Зростають слова із каміння, як стіни фортець.
Років тихе мливо зміїться, шукаючи плоті.
На відстані вірша горить у руці папірець –
Лишається попіл.
Лишається віра на лезі усіх гільйотин.
Лишається вміння діждатись: з темниці, із бою.
На відстані грому, на відстані смертних годин
Я йду за тобою.
Відчиниться брама і навпіл поділиться мить.
Наосліп, на острах іти, щоб впізнати, почути
Й побачити, де (…часу – поки цей вірш догорить…)
Ми маємо бути.
Ця осінь… дивна, димна, жовтоока…
Дерева в небо йдуть, немов пророки.
Їх розпинає небо на хрестах.
А небесам – їм що? По голосах
Розкладено тропар дощу старого
І в журавля криничного німого
Перо з крила ляга на терезах
І – в небо птах…
Ця осінь пробирається за комір.
Спіткнулись ми обоє десь на комі,
Чи може орфографія не та?
Літа зліта…
І тихо в небо йдуть, немов пророки.
І на хресті – зарубки чи зароки
Про кожен день, що за ключем злітав…
Як в небо впав.
Відпусти.
Цей літопис, він був не про нас.
Час іти.
Хай майбутнє приймає причастя.
Я і ти –
Лише мить між рефренів без назв.
Я і ти –
Щось земне, за яке не воздасться.
Відпусти.
Розгойдали планету дощі.
З пустоти
Творить майстер бенкетнії тости.
В самоти
Очі кольору, що і в душі.
Я ще в сни
Поприходжу. Забілиться постіль…
Буде світло,
Як зрання в дитячих снігах.
Буде легко
І дихатись, і говорити…
Тільки крок –
І здійметься налякано птах.
Ти курок
Ще не зводь!
Може я оселилась в нім жити…
Залишай
На минуле майбутні думки.
Відпускай
Що просилось, про що віршувалось…
Словники,
Епіграми, слова і роки…
Час – ривкий.
Після пострілу скільки зосталось?..
Залишайсь по той бік мого серця,
Де дощі ще бавляться скакалками,
Де вуста дзеркал не ріжуть скалками
І де болем біль іще не зветься.
Залишайся з того боку серця,
Де слова ще зібрано до ладу,
Де злетілись янголи на раду
Й павутиниий тихо світ снується.
День сміється, чи дитя сміється…
…В запічку – три пригорщі насіння:
Для землі, для неба в дні осінні
І старцЯм, що час в них продається.
Ще три дні до вічності віднині.
Пада листя аж на той бік серця.
Спогад слів в лунке мовчання стерся.
…Й павучок летить на павутині…
Ціхо! Не плач, дитино!
Виймай ті ножі, що в спину.
Виймай остяки, що в руки.
Хіба то мука?
Теж мені мука!..
Втирай ті плювки, що в душу.
Змивай ті слова, що душать.
На лезі меча – розставання.
Не перша війна ця. І не остання.
Осідланий кінь твій, дитино.
Що з того, що стежка полинна?
Що з того, що доля полинна?
На все є свій час і година.
На все – свій учинок і слово.
Бери лиш себе за основу.
Пускай біду за водою
Твоє – назавжди з тобою.
Твої – назавжди коло тебе.
Що треба іще? Півнеба?
Усеньке бери – до краю!
Бери всі трави із маю.
Бери всі осені з гаю.
Й стрічання тих, хто чекають.
Й чекання, що не зреклися.
Водою собі обернися.
В словах загорнись, у звуках.
Із глини життя – не мука.
Міси! То молитва щоденна.
Знов повінь вертає до клена.
Знов час, як стрімка хуртовина…
…Світає. Прокинься, дитино!…
Осінь.
Вже, чуєш, осінь?
Серпень ще стелить постіль.
Серпень ще ловить зайчиків
Сонячних
На окулярах.
Досі.
Ми вірим досі
В мрії простоволосі.
І залишаєм дні свої
Кроками
На тротуарі.
Тихше.
Строфу допишем.
Мить поцілунок стише
Солодкою
Пінкою лате.
Ближче.
Хай будем ближче.
Слова у гердан нанижем.
Падають стиглі яблука –
Стука до Бога
В хату.
Осінь.
Звучить вже осінь.
Струни озвуться в просінь
Скрипкою
Страдіварі.
Просто.
В житті все просто.
Щастя – щоб аж до млості.
І залишати марне все
Кроками
На тротуарі.
…Ця печаль така світла.
Як сіяння лампадки навпроти місяця.
Блискавиця осліпла,
Впала в поле і хлібом тепер заміситься.
Ця печаль така дивна –
Хоч погрій біля неї холодні пальці.
З того хліба чи млива
Годувались раби, а зросли повстанці.
З того хліба і солі
Напекла собі буднів. Взялась студити.
Напитала у долі
Як наймення того, хто прийде любити.
А за третім причастям
Покотилося сонце попід порогом.
Взяв вогонь за зап’ястя.
Наносила води на купелю Богу.
Чуєш, світе, ти чуєш?
Засвіти мені камінь, щоб він став маєвом.
З ким всю зиму ночуєш?
Хто у серці, як правда, яку не знаємо?
Хто у серці – як злива?
Не згуби, не згуби у юрбищі вервицю!
…Ця печаль така дивна –
Як лампадка, що світить свойому місяцю.
Тобі холодно? Хукай собі на пальці.
Ну і що, що ти – дерево і сніги закрутили танці?
Ну і що, що Вілія й мороз догризає душу?
Сад стоїть неприкаяний, чорний. Ти також мусиш!
Тобі сниться тепло у бруньках, зашкарублих льодом?
Місяць падав у повню – в гілках зачепився сподом.
Ти все чуєш? Чого ж ні про що не гукнеш, не попросиш?
Так… Ти ж дерево… Ти до весни – безголосе.
Тоді хукай на пальці й мовчи! Не кажи про втрати.
Хтось корою до серця приріс. Хтось забув чекати.
Хтось намацав в пітьмі джерело, та воно – крижина.
Дихай дужче на пальці, не вмри! Ще зими половина…
Ще твій сад приютить теплі сни і зайців вухатих,
Срібний дух Коляди, що по Святках втікає з хати.
Ще вітри поведуть на страту, а мо’ до шлюбу?
Ще забуде про плід єство. Й про життя забуде.
Буде лиш ополонка вікна, як свічадо, в півночі.
Будуть ангели плести гілля, а страхи – поторочі.
Буде сонце назавтра. Зійде зі снігів уранці.
Зачекай до весни. Просто хукай собі на пальці.
Радушинська Оксана народилася 27.09.1979 р, м. Старокостянтинів Хмельницької області. Журналістка, письменниця, волонтерка. Працює дикторкою Старокостянтинівського міського радіомовлення, кореспонденткою сайту RadioSTоnline, бібліотекаркою Хмельницької обласної бібліотеки для дітей ім. Т.Г.Шевченка. Голова громадської організації «Творча сотня «Рух до перемоги». Членкиня Національних спілок журналістів (2003) та письменників (2006) України. Авторка 30 авторських книг поезії і прози, із них – 20 для дітей. Лавреатка понад півсотні Міжнародних, Всеукраїнських та обласних конкурсів, премій фестивалів. Зокрема: премії Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України у номінації «За творчі досягнення» (2007), Міжн. літ. укр.-нім. премії ім. О. Гончара (2009), Перша премія «Коронації Слова» (2011), «Благовіст» (2012), Всеукр. Літ.-мистецький фестиваль ім. Василя Скуратівського “До Василя” (2019 р), літ.-мистецька премія ім. Василя Симоненка (2025). Кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ст (2011). Відзначена дворічною державною стипендією видатним діячам культури і мистецтва України (2024). Нагороджена медаллю Міністра оборони України «За сприяння Збройним Силам України» (2017), медаллю Президента України «За гуманітарну діяльність у зоні АТО» (2017), медаллю Головнокомандувача ЗСУ «За сприяння війську» (2024).
